Феномен глупоти: від політичного хаосу до політичного раціоналізму

Анотація

Коли світ на початку ХХ століття знаходився у вирі Першої світової війни, а Російська імперія демонструвала неготовність до воєнних дій, інфляцію та протестний настрій всередині країни, 1 жовтня 1916 р. на засіданні Державної думи лідер кадетів Павло Мілюков виступив з історичною промовою. Членам парламенту він нагадав про 1915 рік, рік політичної кризи, коли була створена слідча комісія стосовно воєнного міністра Володимира Сухомлинова, якого вважали зрадником через поразку на фронтах. Сухомлинова було звільнено, а міністром внутрішніх справ, а пізніше і міністром закордонних справ, було призначено ненависного Бориса Штюрмера. Тому довіра до влади, яка на деякий час була встановлена серед військових, на 1916 рік знов була втрачена.
Павло Мілюков, посилаючись на закордонну пресу, вказав на обізнаність Німеччини стратегічною політикою Росії та саботаж російської влади в організації надійного тилу та військового наступу на фронті. «Коли з усе більшою наполегливістю Дума нагадує, що, треба організувати тил для успішної боротьби, а влада продовжує твердити, що організувати, – значить організувати революцію, і свідомо віддає перевагу хаосу та дезорганізації – що це, дурість або зрада?» – звернувся з таким питанням до членів Думи П.Мілюков [4].
Природна нездатність влади організувати інституційну діяльність та безглузда політика політичних лідерів як практична некомпетентність політичного менеджменту, піднімає питання осмислення феномену глупоти у політичному вимірі. З’ясувати політичну природу дурості є метою цієї статті.