Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія політичні науки

Титул і зміст Вісника.

2023-10-23T10:23:29+03:00

Редакційна колегія серії «Політичні науки» Вісника Донецького національного університету розглядає для публікації оригінальні статті, присвячені різноманітним проблемам, які є предметом досліджень в рамках сучасної політичної науки.

Макет Вісника в повному форматі

2023-10-23T10:25:12+03:00

Друкується за рішенням Вченої Ради Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Вимоги до авторських оригіналів статей.

2023-10-23T10:26:46+03:00

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Теоретичні парадигми трансформації держави як публічного інституту

2023-10-23T13:23:15+03:00

З розвитком суспільно-політичного життя процес здійснення політики в демократичних системах значно ускладнився і вийшов за рамки держави. Збільшилась кількість акторів, які приймають рішення або впливають на їх прийняття, змінились механізми реалізації управлінських практик, які передбачають узгодження інтересів і культуру консенсусу всіх акторів публічного процесу. Ця тенденція чітко простежується в європейській традиції, де публічна політика – це не тільки вироблення та реалізація управлінських рішень державою, а й демократична участь різних груп за інтересами, державних і недержавних політичних акторів в політико-управлінському процесі (public deliberation), досягнення комплексного бачення соціальної проблеми з дотриманням процедур узгодження інтересів перед безпосередньою політичною дією уряду.
В кінці ХХ ст. традиційні моделі управління державами виявилися нечутливими до політичних реалій постіндустріального суспільства, а саме: розвитку глобалізаційних процесів і глобальної економічної конкуренції, появи наднаціональних інститутів і розвитку громадянського суспільства. На зміну класичної концепції державного адміністрування (public administration), державі загального благоденства (welfare state) і уряду (government) в 90-і рр. прийшло нове державне управління (new public management), засноване на принципах комерціалізації державного менеджменту і на управлінні (governance), яке враховує публічні інтереси.
В сучасних умовах держава перестає відігравати монопольну роль у політичному процесі, хоча й залишається головним суб’єктом в публічному полі. Вплив трансформаційних процесів у публічній сфері позначається на зміні місії держави, структури, функцій і технологій управління в сучасному суспільстві. Модерація, партнерство та медіація за допомогою співпраці, а не вертикально-субординаційне ієрархічне управління й мобілізація за допомогою нав’язування стають імперативними правилами діяльності сучасної держави.

Індустрія лобіювання і перспективи порівняльних досліджень

2023-10-23T13:29:47+03:00

Лобізм швидко змінює репутаційний статус, його визнано як феномен системних політико-економічних відносин. Індустрія лобіювання стала об’єктом регулювання, що веде до прозорості політичного процесу, створює умови для легального діалогу між державою та бізнес-сектором, між державою та інститутами громадянського суспільства, і тому вивчення перспектив порівняльних досліджень регулювання лобізму є важливим. В статті розглядаються стандарти, що склалися в сфері регулювання лобістської діяльності, в тому числі стандарти вимірювання (індексації) ефективності лобістського регулювання, що сформувалися в порівняльних дослідженнях правових актів, що стосуються лобіювання. Зазначається, що обґрунтування запровадження регулювання лобіювання ґрунтується на забезпеченні як прозорості процесу вироблення політики, так і підзвітності структур політичної системи. Саме прозорість дозволяє громадськості притягати політиків до відповідальності за їхні рішення або за відсутність таких рішень. Якщо процес формування політики є прозорим, то політичний процес стає більш конструктивним, оскільки рішення, в тому числі законодавчі, проходять всі передбачені етапи рефлексії, розгляду та обговорення. Практики регулювання становлять комплекс індикаторів, якими є типи: реєстрів стейкхолдерів; реєстрів лобістів; процедур консультацій; умов фізичного доступу до урядових будівель; механізми «обертових дверей»; вирішення конфліктів інтересів; політичного фінансування; публічності порядку денного політиків, з календарями зустрічей вищих посадових осіб; механізмів визначення «законодавчого сліду»; механізмів прозорості державних закупок та боротьби з корупцією. Зазначені індикатори стали основою для впровадження індексів (індекс Офейм, індекс Ньюмарка, індекс Крепаза та Чарі, індекс Холмана та Люнебурга, індекс Рот, індекс Corruption Perceptions Index (CPI), Індекс прозорості лобізму Transparency International), які визначають ефективність законодавства та надають можливість оцінки моделей регулювання лобіювання. Дослідження нових інструментів аналізу створює можливості для формування більш ефективних моделей регулювання лобіювання та створення більш прозорого та справедливого політичного процесу.

Методичні аспекти моделювання процесів функціонування сучасної публічної політики

2023-10-23T13:37:29+03:00

Завданням статті є розгляд окремих методичних питань побудови моделей процесів функціонування сфери публічної політики. Зазначено, що сфера публічної політики відіграє найважливішу роль в функціонуванні сучасного суспільства. Саме в межах цієї сфери здійснюються ключові події політичного процесу. Відзначено, що на відміну від природничих наук, які в основному оперують теоретичними моделями, заснованими на вже вивчених закономірностях навколишнього світу з високим рівнем формалізації та широкими можливостями вимірювання за допомогою точних обчислень, у соціально-політичних дослідженнях до сьогодні використовуються в основному описові моделі. Ця ситуація пов'язана із низьким рівнем математизації наших знань про суспільство та політичні процеси зокрема. Зазначено, що для будь-якого об'єкта соціально-політичної реальності повний перелік його характеристик охоплює всі його прояви і не може бути повністю врахованим під час моделювання, оскільки це протирічить засадничому правилу побудови моделей – максимально точне відображення лише деяких властивостей об'єкта, що моделюється. Визначено, що результатом здійснення усього переліку стандартних операцій із побудови моделі дослідник отримує базову модель системи, що вивчається, придатну для подальшого аналізу та експериментів. Вкрай бажаним представляється супровід моделі розгорнутими коментарями, що мають пояснювати як основні припущення та теорії, покладені в основу моделі, так і співвідношення чинників реального світу та обраних кількісних показників, що їх відображають. Коментарі до моделі повинні також включати пояснення щодо передбачуваних способів подальшого оперування моделлю, пов’язаного із її параметризацією та експериментами. Зазначено також, що будь-яка модель функціонування публічної політики матиме певні обмеження щодо кола публічно-політичних процесів, які вона відображає, а також щодо часових рамок своєї придатності.

Американо-німецькі відносини (1998–2005 рр.)

2023-10-24T08:56:30+03:00

Розглядаються відносини між США та Німеччиною наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.ст. через їхню спільну діяльність у розв’язанні міжнародних проблем у Європі та за її межами. Метою статті є дослідження американо-німецьких відносин у 1998–2005 рр. та їх впливу на сучасні міжнародні відносини. При цьому автором вирішувалось завдання: дати оцінку двостороннім відносинам крізь призму подолання кризових явищ у міжнародних відносинах, покладаючись, в першу чергу, на аналіз мемуарної літератури як джерела дослідження та на аналіз монографічних видань. Для досягнення поставленої мети та вирішення завдань було застосовано методи: порівняльно-історичний та системний, які дають можливість об’єктивного висвітлення предмету наукової розробки. Двосторонні відносини у період діяльності президентів Б. Клінтона, Дж.В. Буша та канцлера Г. Шредера були доволі насиченими і чітко поділяються на два періоди: до 2001 року і після. Тандем Клінтон–Шредер характеризувався співробітництвом ідейних однодумців особливо у таких напрямках, як європейська інтеграція, „третій шлях”. Стосункам Буш–Шредер були притаманні не тільки співробітництво, а й протиріччя, як на особистому рівні, так і на міждержавному. Втім, як трансатлантичні партнери, США і ФРН працювали над забезпеченням стабільності на континенті, реалізувавши ідею розширення НАТО, яка здавалась їхнім лідерам панацеєю у досягненні безпеки. Країни співпрацювали в гарячих точках (колишня Югославія, Афганістан, Ірак). Для Німеччини такий досвід, особливо з використанням підрозділів бундесверу, був вже не вперше, але він знову таки мав негативні внутрішньополітичні наслідки. Аналіз свідчить, що на двосторонніх відносинах помітно позначились особисті стосунки лідерів двох країн. Однак вони об’єктивно були як сприятливими для вирішення важливих міжнародних проблем, так і інколи деструктивними.

Російсько-українська війна як предмет мир-системного аналізу

2023-10-24T09:02:42+03:00

У статті порушується питання, про необхідність розглядати таке масштабне і трагічне явище, як російсько-українська війна, не тільки у контексті медійної публіцистики, але й у контексті глибокого теоретичного аналізу з урахуванням якісно розробленої методології.
У якості робочої моделі автори пропонують звернутися до світ-системного аналізу, якій був розроблений І. Валлерстайном та групою його однодумців.
Наслідуючи логіку І. Валлерстайна, автори розглядають російсько-українську війну в контексті ланцюжка світових воєн, починаючи з «Tридцятирічної» світової війни XVII століття і закінчуючи «Холодною» війною (з розпадом СРСР). Автори приходять до висновку, що кожна з цих воєн виявилася "точкою апгрейду" світ-системи та «фазою зміни глобального гегемона». На цій основі вони порушують питання про методологічно обґрунтоване прогнозування майбутнього світ-системи. Вони звертають увагу на ідею Валлерстайна про світові (так звані «тридцятирічні війни») як «фази оновлення» світ-системи та «процедури зміни» гегемона.
Автори підкреслюють, що таке грандіозне і страшне явище, як російсько-українська війна, заслуговує на набагато глибший вдумливий підхід, ніж той, який спостерігається у багатьох сьогоднішніх дискурсах. Ця війна є великою трагедією, великим викликом і великим провісником нових безпрецедентних глобальних змін.
Автори закликають до організації широкого наукового дискурсу довкола цієї проблеми. При цьому вони формулюють об'єкт, предмет, цілі та завдання такого дискурсу.

Громадська думка та публічна сфера політики: можливості взаємовпливу в умовах демократизації

2023-10-23T13:42:42+03:00

Статтю присвячено дослідженню поширення технології маніпулювання громадською думкою в умовах цифрових політичних комунікацій. Підкреслено, що публічна сфера політики виступає станом політичного ладу кожної держави або суспільства, який відображає самодостатність учасників політичного процесу, наявність в них комунікативних політичних компетентностей, а також формування етичних запобіжників спотворення політичної волі індивідів і груп. Продемонстровано автономію громадської думки від Інтернет-маніпуляцій є питанням відокремлення демократичних політичних систем від автократій або провальних держав. Встановлено набуття нових вірогідних наукових результатів щодо цільового спрямування політичної участі, напрямків еволюції демократії і громадянського суспільства за доби глобалізації і розвитку технологій комунікацій і зв’язку. Виявлене значення набуває співвідношення громадсько-приватного просторів, асиміляції положень теорії інформаційного суспільства відповідно до завдань політичної науки. формування громадської думки, яке має прояв у розкритті інституційно-інфраструктурних та аналітико-прогностичних вимірів публічної політичної діяльності та державно-владної публічної політики, які перебувають у відносинах взаємовпливу і взаємодоповнення. Представлено результати дослідження можуть бути застосовані дослідниками-політологами, а також представниками інших суспільно-гуманітарних дисциплін, які здійснюють розробку проблем публічної політики, процедур обговорень та демократичного колегіального прийняття рішень. Встановлено значення політичних партій, громадські рухи та групи інтересів, які попри діджиталізацію політики, виступають як чинники забезпечення плюралізму і політичної конкуренції на процедурних основах демократії. Надано увагу відображенню ключових тенденцій публічної політичної активності, висуванні пропозицій та рекомендацій стосовно вдосконалення процедур та адаптації публічної сфери політики до процесів глобального розвитку. На новому рівні обґрунтовані точки перетину предметних сфер політичної комунікації і публічної сфери політики в межах явища публічної політичної комунікації, а також кодування і декодування меседжів публічної політичної поведінки. Окреслено формування середовища епістемічної свободи у межах публічної сфери політики, яке сприяє пошуку оптимальних варіантів рішень у контексті політичного управління суспільством. Виявлено можливості політичного Інтернет-спілкування, утвердженні принципу гетерогенності політичних позицій у процесах прийняття політичних рішень. Наголошено на обмеженій ефективності проєкту універсалізації демократичних цінностей, формування культури інфортейменту як основи сприйняття та поширення політичної інформації і поява нових технологій контролю, загострення глобальних проблем людства та глобальної конкуренції. З’ясовано, що початковим етапом конституювання публічної сфери політики може стати інституалізація публічних обговорень як у віртуальному медійному просторі, так і в режимі офлайн.

Сутнісні виміри національної ідентичності у контексті критичного дискурс-аналізу

2023-10-23T13:48:19+03:00

Національна ідентичність – це складне та багатокомпонентне явище, яке можна розглядати у контексті різних підходів та методологій. У цій статті зосереджена увага на конструктивістському підході до інтерпретації ідентичності і критичному дискурс-аналізу як його напрямку. Зокрема у цій статті викладено різні підходи до визначення вимірів ідентичності, зокрема підхід М. Гібернау, який виділяє психологічний, культурний, територіальний, історичний та політичний виміри, та підхід Л. Угрин, яка виділяє континуальність, унікальність, контекстуальність, динамічність та структурність як ключові виміри ідентичності. Також описане явище ідентифікації як процесна частина мікрорівня ідентичності на основі твердження про те, що національна ідентичність – це продукт дискурсу. Ключовим у цьому контексті є визначення тематичних дискурсів, на основі яких відбувається процес інтерналізації ідентичності, а саме: пошук спільного та відмінного під час зіставлення людиною себе із образом, який пропонує дискурс ідентичності.
Запропонований авторський підхід до окреслення вимірів національної ідентичності. Викладений короткий опис та приклади до кожного виміру. Зокрема означені психологічний, поведінковий, культурний, історичний, езотеричний, географічний, світоглядний, просторовий, часовий, політичний, соціальний, соціологічний, інтеракційний, телеологічний, стратегічний, тактичний, сутнісний, формально-нормативний, персоніфіковано-сценарний, ціннісний, цивілізаційний та ідеологічний виміри національної ідентичності. Наведені виміри можуть бути тематичною основою дискурсивного конструювання національної ідентичності, адже в них можуть здійснюватися дискурсивні стратегії задля їх ефективної реалізації. З них також випливає розрізнення дискурсивних практик, здійснюваних у межах цих стратегій та поза ними. Ключова роль запропонованих вимірів у процесі дискурсивного конструювання національної ідентичності – це забезпечення достатнього пояснювального потенціалу утвореній системі дискурсивних стратегій та практик.

Роль «національних символів» у політичному дискурсі

2023-10-23T13:53:01+03:00

Актуальність дослідження зумовлена насамперед тим, що, незважаючи на певну популярність «національних символів» у науковому та публічному дискурсі, «національні символи» як категорія політичних та соціальних наук не є чітко встановленою категорією, так само як і їх роль у політичному дискурсі.
Отже метою дослідження є розкриття ролі «національних символів» у політичному дискурсі. В основі дослідження лежать системний, міждисциплінарний і дискурсивний підходи, використання яких, значною мірою, й дозволило досягти означеної мети. Були застосовані такі загальнонаукові методи пізнання як індукція і дедукція, аналіз і синтез, порівняння й аналогія, узагальнення й абстрагування, а також такі спеціально-наукові методи як дескриптивний і контент-аналіз, методи деконструкції і реконструкції тощо.
Якщо для одних авторів «національні символи» та «державні символи» є тотожними чи досить близькими за смислом поняттями (а саме встановленими національним законодавством (Конституцією держави або її окремим законом) особливими, історично сформованими, відмінними розпізнавальними знаками держави, які уособлюють її суверенітет і несуть певне ідеологічне навантаження). То інші автори, досить слушно, розмежовують ці поняття, розуміючи «національну символіку» значно ширше.
Політичний дискурс, який спирається на національний контекст, і зокрема на національну символіку, який задає метафору «нації» і використовується у практиці репрезентації, зазвичай нагадуватиме про «націю«. І таке нагадування є «нормальною», звичайною ситуацією у сучасній державній політиці.
Однак одних лише «національних символів», зокрема прапора, що безвольно висить і не коливається вітром, і викарбуваного на монетах герба недостатньо для збереження «наших» звичних уявлень про «націю», мир і «наше» місце в ньому. Вони мають розгортатися дискурсивно. І для цього потрібно, щоб «банальні слова» постійно дзвеніли у вухах громадян чи були в них перед очима.

Олігархічний елітарний егоцентризм та егоїзм як перепона до консолідованої демократії

2023-10-23T13:57:47+03:00

В статті проаналізовано імпліцитну природу олігархічного егоцентризму та егоїзму як продукту олігархічного его. Его задає матричну нецілісність психічного олігархів і продукує онтологічну неякісність олігархічної свідомості. Наголошено, що олігархізація – експліцитний вираз олігархічного егоїзму та егоцентризму на індивідуальному, груповому, соцієтальному, міжнародному рівнях, з можливістю переваг на шкоду національним інтересам.
Феноменологічно проявляючись в економічному, соціальному, політичному, правовому, управлінському, інформаційному, когнітивному, моральному, культурно-мовному різновидах політичного буття, олігархічний егоїзм має маскулінний характер, потребує маніпулятивного ідейного самовиправдання. Їх (різновидів) раціоналізація і констеляція має тенденцію переростання ситуативного індивідуально-групового (кланово-олігархічного) егоїзму в стійкий, локального в тотальний з кристалізацією в олігархічно-клановому режимі.
Вказано, що олігархічний егоїзм, егоцентризм деформує всю систему відносин в українському соціумі, накладає свої корупційні проекції на основні групи (підприємців, чиновників, суддів, політичний клас), перешкоджає демократизації інститутів, норм, правил, процедур, цінностей, переконань, зразків поведінки, політичної культури, мислення всіх груп, формує олігархічний тип людини, підриває віру громадян і політичних акторів в демократію, в чесність і дієвість правил гри, верховенство права, рівність перед законом, довіру один до одного, розкладає державу зсередини.
Показано, що олігархія – крайня форма елітарного правління, вкрай егоїстична і егоцентрована за своєю психологією, що є основою її самовідтворення і вразливості України щодо зовнішніх загроз. Антидемократичність – атрибутивна якість олігархії. А тому консолідована демократія в її інституційно-процедурному, без утвердження соціальних прав, розумінні за олігархічного режиму унеможливлюється як на рівні еліт, бо олігархи є антидемократичною елітою, так і на процедурному, суб’єктивно-психологічному та інституційному рівнях. Деолігархізація – необхідна умова поступу до консолідованої демократії. Приборкання его і егоїзму – необхідна умова деолігархізації.

Телеграм-канали як інструменти стратегічної комунікації: дослідження медіа-ландшафту в Україні під час війни

2023-10-23T14:04:50+03:00

Система державних стратегічних комунікацій в Україні отримала імпульс до розвитку після анексії Криму та початку російської агресії в 2014 році. Станом на лютий 2022 року, ця система вже була законодавчо та інституційно оформлена. У статті розглядаються нові тренди, які спостерігаються із початком повномасштабної війни, а саме: особистісний підхід у державних комунікаціях, акцентований лідерством Президента Зеленського; зміщення комунікаційної ваги до безпекових і правоохоронних органів; зростання довіри громадськості до військових та волонтерів, а також поява нових національних метанаративів та символів. Не менш важливим трендом є посилення державного контролю за традиційними ЗМІ з метою нейтралізації як олігархічних, так і проросійських впливів. Водночас із цим, телевізійна аудиторія зменшується на користь мобільних медіа-платформ, що не регулюються державою.
Останні опитування 2023 року демонструють, що більшість українців споживають новини через соціальні мережі та месенджери, при цьому Telegram стає лідером у медіа-просторі. Ця стаття аналізує вплив цієї цифрової платформи, зосереджуючись на викликах для узгодженості українських стратегічних комунікацій під час війни. Спираючись на емпіричні дані сервісу TGStat, автор визначає найбільш впливові канали Telegram та оцінює їх відповідність стратегічним наративам держави. Увага також акцентується на тактиках, що використовуються українськими державними структурами та високопосадовцями для адаптації в цьому динамічному медіа-ландшафті, а також на впливі неінституційних лідерів думок та анонімних каналів.
Згідно із висновками автора, під час повномасштабної війни система стратегічних комунікацій в Українї поєднує державні інтенції з низовими ініціативами, що призводить до певної безсуб'єктності комунікаційного поля. Ця синергія створює особливо потужну форму комунікації. Її ефективність ґрунтується не лише на повідомленнях, але й на різноманітності голосів і каналів, що їх ретранслюють, посилюючи вплив таких наративів як на внутрішню, так і на міжнародну аудиторію. Цифрова сфера, як показує розвиток Telegram в Україні, сприяє інклюзивності та миттєвій комунікації, але водночас кидає виклик наративній послідовності та контролю. Така зміна парадигми відкриває перед політичною наукою широкі можливості для майбутніх досліджень, особливо в сфері того, як такі цифрові платформи можуть переосмислити політичний дискурс, вплив і владу.

Організація стратегічних комунікацій відповідно до стандартів НАТО

2023-10-23T14:12:58+03:00

Проаналізовано основні підходи до організації стратегічних комунікацій у країнах-членах НАТО. Розглянуто особливості організації та виокремлено основні суб’єкти загальнонаціональної системи стратегічних комунікацій у США. Описано типову структуру інформаційного або об’єднаного інформаційного бюро США, яке утворюється залежно від масштабів операції і складу об’єднаного угрупування військ.
Розглянуто місце і роль системи стратегічних комунікацій у Великій Британії, Французькій Республіці, Федеративній Республіці Німеччина та Литовській Республіці.
Проаналізовано особливості фахової діяльності Центру передового досвіду з питань стратегічних комунікацій НАТО (м. Рига, Латвійська Республіка) та Європейського центру протидії гібридним загрозам (м. Гельсінкі, Фінляндська Республіка).
Розглянуто оновлені підходи до планування операцій НАТО та типову структуру підрозділу стратегічних комунікацій J10. Доведено, що основними цілями організації стратегічних комунікацій у країнах-членах НАТО є інформаційно-комунікативне супроводження воєнних операцій, а також місії і діяльності НАТО шляхом включення стратегічних комунікацій до процесів планування на всіх рівнях військового управління та сприяння проведенню відповідних заходів щодо роз’яснення громадянському суспільству особливостей діяльності НАТО.
Доведено, що для сучасних держав та міжнародних інституцій стратегічні комунікації виступають інструментом управління, метою якого є формування (коригування) соціальних систем на когнітивному рівні. Діючи в мережі глобально, здійснюючи синхронізуючі і деконфліктуючі ефекти, стратегічні комунікації безпосередньо впливають на розвиток міжнародного інформаційного простору. Тобто стратегічні комунікації зосереджені на когнітивному вимірі глобального міжнародного середовища і забезпечують використання елементів національної стратегічної потужності та реалізації національних стратегічних програм у більш ефективний спосіб.

Політика пам’яті як ресурс символічної політики

2023-10-23T14:17:46+03:00

У статті розглянуто взаємозв’язок політики пам’яті та символічної політики з урахуванням таких важливих складових, як історична політика, політичне використання минулого, міфотворчість, колективна ідентичність, історичний наратив, публічна комеморація. Відповідно запропоновано інтерпретацію зазначених складових. Історична політика – сегмент політики пам’яті, що означає інтерпретацію історії, обрану з політичних (партійних) мотивів, та спроби переконання громадськості у правильності такої інтерпретації з метою утвердження певних уявлень про колективне минуле і формування відповідної культурної інфраструктури, освітньої політики, законодавчого регулювання. Політичне використання минулого – звернення до історії в політичному контексті незалежно від того, чи складається воно в послідовну стратегію. Міфотворчість – конструювання або ж відтворення вже наявних міфів, необхідних для консолідації спільноти та громадянської злагоди щодо значущих ідей та актуальних рішень, які проводять владні еліти та держава. Колективна ідентичність – різновид соціальної консолідації, що поєднує у собі прив'язку до певної території, спільні історичні спогади, міфи, традиції. Історичний наратив – сюжетно оформлена розповідь, що пропонує завершену картину історії, складену з подій-фрагментів, які можуть бути розгорнуті в самостійні сюжетні оповіді. Публічна комеморація – сукупність публічних актів пригадування, осмислення та переосмислення в сучасному контексті історичних постатей, подій, образів минулого.
На цій основі розкрито процес конструювання колективних і політичних ідентичностей за допомогою використання ресурсів історії. Доведено, що політика пам’яті потребує опори у вигляді символів, оскільки вони закріплюють спогади для майбутнього і забезпечують певну соціальну цілісність для наступних поколінь. Політика пам'яті визначається як сукупність публічних взаємодій політичних сил, зацікавлених в особливому розумінні минулого. Зазначається, що гегемонія тих чи інших версій пам'яті про давнє або недавнє минуле є динамічним результатом взаємодії (конкуренції або конвергенції) різних наративів. Утверджується розуміння символічної політики як взаємодії широкого кола акторів, які просувають різноманітні інтерпретації соціальної реальності, що можуть конкурувати, сполучатися або підтримувати один одного. З’ясовано, що боротьба в сучасному світі не зводиться до традиційної ідеологічної боротьби. У полі символічної політики діють специфічні механізми, вивчення яких дає змогу краще зрозуміти, чому одні способи інтерпретації соціальної реальності є впливовішими за інші, чим визначається успіх і які ресурси працюють ефективніше.

Увічнення героїзму українських захисників: актуальні підходи політики пам’яті

2023-10-23T14:22:07+03:00

У статті окреслені підходи до створення меморіалу, покликаного увічнити пам’ять полеглих українських захисників. Це важливе завдання української політики пам’яті. Воно набуло надзвичайної суспільної ваги в ситуації повномасштабної російської агресії, що нині триває. Меморіал має сприяти солідаризації та мобілізації українського суспільства, патріотичному вихованню молоді, позиціонуванню України на міжнародній арені. Він покликаний глорифікувати героїзм захисників, а разом з тим віддзеркалювати настанови волелюбної політичної культури і національного міфу українців. Процедури вшанування героїзму захисників України нині унормовуються низкою нормативно-правових актів. Однак питання дислокації меморіалу досі не вирішене. Це змушує розглядати доцільність перегляду наявного проекту та концепції. Цим визначається мета статті – аналіз актуальних та перспективних підходів меморіальної політики у питаннях увічнення героїзму українських захисників.
В історичній перспективі показано зв’язок процесів націотворення та традицій вшанування пам’яті захисників Батьківщини, зокрема, Невідомого солдата. Окреслено зміст поняття «місце пам’яті», яким послуговуються в т. ч. для означення меморіалів, що вшановують пам’ять загиблих. Зафіксовано функції місць пам’яті та визначені умови реалізації цих функцій в архітектурному рішенні проекту. У статті наведені зразки підходів до меморіалізації героїзму військовиків у західних країнах. Показано, як для американських військових меморіали виступають камертоном військової етики та солідарності. Визначені принципи створення Арлінгтонського національного цвинтаря у США, а також Австралійського воєнного меморіалу. Наведено основні факти щодо їх функціонування, організації меморіального простору та календаря. Сформульовано пропозицію врахувати і, можливо, поєднати ці підходи при проектуванні українського меморіалу захисникам.

Волонтерська діяльність як форма суспільної мобілізації у відсічі російській агресії

2023-10-23T16:20:29+03:00

В статті аналізуються витоки, становлення та розвиток волонтерського руху в Україні як форми суспільного єднання в досягненні суспільно значущих цілей. Наголошено на високому рівні суспільної мобілізації в протистоянні російській воєнній агресії, зокрема – після повномасштабного воєнного вторгнення РФ в Україну. Показано, що волонтерство є однією із форм громадської активності, результатом самоорганізації населення та суспільної мобілізації громадян, ефективним інструментом консолідації задля досягнення спільної мети та впливу на суспільно-політичні процеси.
Доведено, що в умовах загрози державності громадська активність часто реалізується поза межами формальних державних та громадських інститутів, а будується на неформальних принципах, шляхом самоорганізації населення. Акцентовано, що такі об’єднання часто виникають стихійно, але орієнтовані на розв’язання конкретних завдань.
Наголошено, що діяльність волонтерів та волонтерських організацій в Україні користуються підтримкою населення та високим рівнем довіри громадян. Окреслено тенденції створення тимчасових громадських об’єднань за принципами мережевих структур завдяки соціальним інтернет-мережам та посилення взаємодії таких об’єднань громадян у розв’язанні конкретних завдань, спрямованих на допомогу ЗСУ та надання адресної допомоги тим, хто її потребує.
Проаналізовано окремі аспекти державної політики у сфері волонтерської діяльності, зокрема – Національної соціальної сервісної служби України, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністерство соціальної політики України, виокремлено проблеми нормативно-правового характеру забезпечення цієї діяльності, запропоновано окремі напрями удосконалення державної політики у цій сфері.

Особливості реалізації гуманітарної політики у секторі безпеки і оборони України

2023-10-23T16:39:58+03:00

Розглянуто ключові аспекти реалізації гуманітарної політики, які впливають на сферу безпеки і оборони України. Проаналізовано досвід державного планування гуманітарної політики як чинника забезпечення суспільної стабільності в умовах російсько-української війни. Досліджено понятійно-категоріальний апарат, який визначає сутність та зміст гуманітарної політики. Окреслено перелік центральних органів виконавчої влади, які забезпечують формування та реалізацію державної гуманітарної політики (у межах компетенції). Розкрито функціонал основних підрозділів, відповідальних за реалізацію гуманітарної політики у секторі безпеки і оборони, а саме Департаменту гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України та Служби військового капеланства Збройних Сил України.
Узагальнено основні ситуативні органи у сфері реалізації гуманітарної політики України, утворені після повномасштабної збройної агресії рф. Розкрито основні напрями реалізації гуманітарної політики у секторі безпеки і оборони України, зокрема на виконання цілі партнерства НАТО G0013 «Гендерні перспективи» та Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2025 року.
Встановлено, що сутнісним змістом гібридного наступу рф в гуманітарній сфері стали спроби маргіналізації української ідентичності через заперечення онтологічного статусу української культури. Відмова українській нації у праві на національне самовизначення перетворилась при цьому на тренд сучасного російського політичного і навколополітичного дискурсу.
Доведено, що гуманітарна політика є основою для констатування рівня задоволення прав людини та утвердження «людиноцентричного» принципу побудови системи державного управління. У секторі безпеки і оборони України гуманітарна політика є одним із механізмів забезпечення національної безпеки та національної стійкості.

Ефективність норм колективних дій

2023-10-23T16:46:24+03:00

Вплив на колективну поведінку може відбуватися через норми, які виникають внаслідок розвитку події, яка може бути неоднозначною та незрозумілою. Щоб визначити певне ставлення до події та визначити її сенс, подія має отримати своє визначення. І тільки після набуття нею чітких моделей та принципів взаємодії між акторами всередині неї, відбувається конфігурація норм. Так соціальні норми стають наслідком колективної поведінки, а самі актори отримують своє визначення у публічному полі.
Сьогодні теорії колективної поведінки сфокусовані не тільки на емоціях як набір випадкових дій. Все більше вони потребують пошуку раціональності, особливо коли мова йде про використання онлайн інструментів в організації публічних заходів. Як неформальні соціальні правила, які закріплюються у колективній дії, норми регулюють колективну поведінку. Вона має здатність змінюватися не тільки під впливом офіційних інститутів, а також може вказувати на їхню нездатність це робити. В той час, коли неформальні інститути виявляються більш дієвими в організації стабільності. Навіть в умовах протестного руху. Вони здатні передбачати колективну поведінку, впливати на колективну координацію, координувати поведінку політичних та неполітичних акторів. І перед викликом колективних загроз суспільства, де соціальні норми здатні виникати через неформальні інститути, координація поведінки відбувається значно швидше, ніж під впливом офіційних інститутів.

Реформа децентралізації та її вплив на стан партійної системи сучасної України

2023-10-23T16:52:07+03:00

Статтю присвячено дослідженню трансформації ролі регіональних еліт в умовах реалізації політики децентралізації в сучасній Україні, що значним чином сприяла посиленню кризових явищ в партійному спектрі України загальнонаціонального рівня та посиленню регіональних політико-партійних проєктів.
Реформа децентралізації яка розпочалась з 2014 року надала регіонам України суттєві адміністративні та фінансові преференції. Відбулось укрупнення наявних адміністративно-територіальних одиниць, з’явилися нові базові одиниці місцевого самоврядування та почала вибудовуватись принципово нова система взаємовідносин між загальнонаціональними та регіональними елітами. В той же час можна спостерігати процеси інституціоналізації регіональних груп впливу, появу численних партійних проєктів регіонального рівня та слабкість регіональних організацій загальнонаціональних політичних партій. На прикладі виборчих кампаній останніх років, ми можемо спостерігати те, що суспільні запити на загальнонаціональному та місцевих рівнях суттєво відрізняються. Якщо на загальнонаціональному рівні було реалізовано суспільний запит у необхідності докорінного оновлення владних еліт. То на місцевому рівні ми можемо спостерігати посилення регіональних еліт та регіональних груп впливу. Це обумовлено тим, що значні фінансові повноваження, які перенесено на місцевий рівень, дозволяють реалізовувати численні локальні проєкти, тим самим отримуючи електоральні переваги в межах конкретної території. Також важливою особливістю є те, що регіональні еліти та регіональні групи впливу більше не ставлять за мету вихід на загальнонаціональний рівень, що можна було спостерігати раніше. Їх вплив зосереджено в межах конкретних регіонів або групи регіонів, які пов’язані між собою економічними, діловими та культурними зв’язками.
На даному етапі, в умовах російсько-української війни, реформу ще не можна вважати завершеною, враховуючи те, що на сьогоднішній день є відсутнім інститут префектів, роль і місце якого в системі регіонального елітогенезу ще неможливо визначити. Тому з появою інституту префектів, може змінитися і сама система взаємовідносин між центром та регіонами.
Тому саме дослідження підвищення ролі регіональних еліт та процеси їх інституціоналізації у вигляді локальних політичних проєктів на даному етапі реформи є актуальним та потребує свого теоретичного осмислення. Також важливою є побудова сценаріїв взаємодії між локальними та загальнонаціональними елітами внаслідок кінцевої реалізації реформи децентралізації.

Розвиток громадських організацій у Польщі наприкінці ХХ ст.

2023-10-24T08:44:20+03:00

У даній статті досліджуються передумови та причини активізації ТА розвитку громадських організацій у Польщі наприкінці ХХ ст. в контексті розвитку громадянського суспільства.
Основним питанням даного дослідження є висвітлення ролі та місця громадських організацій «третього сектору» у польському суспільстві, крізь призму їхнього впливу на процеси демократизації, реформування держави, та встановлення контактів з провідними міжнародними європейськими організаціями.
Під час дослідження було розглянуто організаційні засади діяльності громадських організацій Польщі, в контексті трансформації політичної системи.. Проаналізовано джерела та літературу з даної теми. Досліджено особливості процесу реєстрації організацій та оформлення їх діяльності. Розглянуто процес становлення громадського суспільства у відповідності до законодавчої бази Польщі та Європейського Союзу, у контексті євроінтеграційного поступу.
Дана стаття розкриває особливості розвитку громадських організацій у період трансформації Польщу та обрання курсу на євроатлантичну інтеграцію. У контексті цього, було досліджено перші громадські організації, що орієнтувалися на європейські цінності. Провідними організаціями даного періоду було визначено наступні: Польська Фундація ім. Роберта Шумана, Фундація ім. Стефана Баторего, Фонд розвитку місцевої демократії, Центр громадянської освіти, Польська Рада європейського руху, Малопольський форум європейської освіти, Асоціація “Про-Європа”.
Аналіз діяльності громадських організацій показав, що основними напрямками активізації діяльності громадських організацій стали: інформаційний, просвітницький, фінансової діяльності, що був спрямована на підтримку і популяризацію польської держави, як майбутнього члена Європейського Союзу.

Внутрішня політика Китаю на сучасному етапі: реформування органів державної влади та їх завдання

2023-10-24T08:51:27+03:00

У статті розглянуто питання внутрішньої політики Китаю на сучасному етапі. З’ясовано, що перспективи економічного зростання Китаю викликають багато занепокоєнь внаслідок проблем світової економіки, епідемії, загострення відносин із США та російсько-української війни. Уряд Китаю та Центральний комітет Комуністичної партії Китаю запровадили низку заходів, спрямованих на покращення внутрішнього становища Китаю. До цих змін Китай підштовхнув комплекс економічних, соціальних та міжнародних проблем, які досягли критичного рівня.
Предметом дослідження є основні напрями реформування Китаю, озвучені головою держави Сі Цзіньпіном на Центральній економічній конференції, яка відбулась 15 грудня 2022 року.
Зроблено аналіз «Плану партійної та державної інституційної реформи Китаю», опублікованого 16 березня 2023 року Центральним комітетом Комуністичної партії Китаю та Державною радою, та встановлено, що для поглиблення інституційної реформи Центрального комітету партії передбачається реорганізація та оптимізація повноважень низки міністерств, створення Національного бюро даних, а також створення п’яти нових центральних установ для зміцнення централізованого та єдиного керівництва Центрального комітету партії, а саме: Центральна фінансова комісія, Центральний комітет фінансової роботи, Центральний науково-технічний комітет, Центральний відділ соціальної роботи та робочий офіс Центрального Гонконгу та Макао. Розглянуто їхні основні функції та повноваження.
Підсумовується, що загалом у 2023 році внутрішня політика Китаю, не дивлячись на виклики та загрози з якими Китай стикається на сьогоднішній день, залишається відносно стабільною та прогресуючою. Прийняття нових надважливих документів та створення нових структур неодмінно призведе до зміцнення центрального керівництва, оптимізації функціонального розподілу праці та координації управління для підвищення ефективності.