Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія політичні науки

Титул і зміст Вісника.

2026-03-10T15:49:54+02:00

Редакційна колегія серії «Політичні науки» Вісника Донецького національного університету розглядає для публікації оригінальні статті, присвячені різноманітним проблемам, які є предметом досліджень в рамках сучасної політичної науки.

Макет Вісника в повному форматі

2026-03-10T15:55:10+02:00

Друкується за рішенням Вченої Ради Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Вимоги до авторських оригіналів статей.

2026-03-10T15:59:39+02:00

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Нормативно-правове забезпечення інституціоналізації партнерства між державою та громадянським суспільством у демократичних системах в рамках концепції Good Governance

2026-03-10T16:01:51+02:00

Стаття присвячена аналізу нормативно-правових механізмів, що забезпечують інституціоналізацію взаємодії між державними інституціями та інститутами громадянського суспільства в сучасних демократичних системах. У дослідженні розглядається трансформація інституціонального середовища під впливом глобальної стратегії «належного врядування» (Good Governance), що передбачає перехід від традиційних ієрархічних моделей управління до партнерських і мережевих форм взаємодії між владою, громадянським суспільством та іншими публічними акторами. Особливу увагу приділено процесу нормативної формалізації відносин між державою та громадянським сектором через укладання «договорів про партнерство», «хартій», стратегічних програм та інших документів, що визначають правові рамки їх співпраці. Автор здійснює порівняльний аналіз демократичних країн із високим рівнем інституціоналізації партнерства (Естонія, Велика Британія, Хорватія, Канада), де співпраця між державою та громадянським суспільством закріплена у вигляді спеціальних нормативних документів, а також політичних систем із плюралістичною моделлю взаємодії (США, Франція), де комплексні національні договори відсутні. У таких країнах взаємодія між державними інститутами та громадськими організаціями відбувається через систему окремих законодавчих актів, механізми адвокації та діяльність груп інтересів. У статті доведено, що нормативна оформленість партнерства створює стабільні інституційні канали участі громадянського суспільства у виробленні публічної політики та сприяє легальній і систематичній участі громадських акторів у процесі прийняття політичних рішень. На основі кореляції показників Індексу участі громадянського суспільства (V-Dem), Global Peace Index та Positive Peace Report 2024–2025 обґрунтовано, що інституціоналізація взаємодії через договори сприяє зниженню рівня соціальної напруженості та конфліктності в політичній системі. Встановлено, що в державах із формалізованим діалогом протестна активність трансформується з насильницьких форм у такі інституційні механізми участі, як звернення громадян, консультації та деліберативні процедури.

Стаття надійшла до редакції 25.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 04.11.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Маніпуляції політичною суб’єктністю територій у сучасних гібридних конфліктах

2026-03-10T16:08:04+02:00

У статті проаналізовано інформаційний вимір гібридних конфліктів як середовища, в якому традиційні межі між війною і миром цілеспрямовано розмиваються. Показано, що гібридна агресія відбувається в багатовимірних «сірих зонах», де невизначеність стає ключовим інструментом тиску. У таких умовах будь-яка сфера суспільного життя може бути перетворена на зброю, щоб перетворити політичну реальність на об’єкт маніпуляцій. Особливу увагу приділено феномену підриву політичної суб’єктності як центральному механізму інформаційного впливу в гібридних конфліктах. Показано, що ці маніпуляції мають варіативний характер і охоплюють широкий спектр практик: від точкового піддання сумніву самостійності та легітимності держави-жертви до системного заперечення її історії, культури та права на суверенне існування. Екстремальною формою цього впливу є поєднання делегітимації із створенням псевдосуб’єктності на окремих територіях країни-жертви, коли на частині її простору формуються фейкові політичні інститути, проводяться псевдореферендуми, де проголошується штучно сконструйована «воля населення». У статті показано, що створення псевдосуб’єктності територіальних утворень є однією з можливих форм інформаційної агресії. Підрив суб’єктності може відбуватися і без формування територіальних «сірих зон», як у випадку тиску Китаю на Тайвань, де агресор обмежується делегітимацією без переходу до створення псевдополітичних утворень. Натомість поява псевдосуб’єктності можлива лише за умови попереднього ослаблення легітимності держави-жертви. При цьому різні гібридні конфлікти демонструють різні ступені інтенсивності цього механізму. Розглядається приклад Молдови, де створення Придністров’я стало формою часткової інверсії суб’єктності, коли держава зберігає міжнародну легітимність, але втрачає контроль над частиною простору, що використовується для довготривалої «замороженої» невизначеності. Приклад України демонструє повномасштабне застосування цієї подвійної стратегії, коли одночасно відбувається заперечення суб’єктності держави та активне конструювання псевдосуб’єктності на окремих її територіях. У цьому випадку процеси взаємно підсилюють один одного, створюючи глибоку інверсію політичної суб’єктності, коли легітимна держава переводиться в позицію «об’єкта», а штучні територіальні утворення подаються як нібито політичні актори. У статті запропоновано теоретичну рамку для осмислення цього механізму як важливого чинника сучасних гібридних конфліктів. Зроблено висновок, що інформаційні маніпуляції суб’єктністю територій формує новий тип сучасних загроз у сфері міжнародно-політичної безпеки, який потребує переосмислення існуючих наукових та практичних підходів до протидії гібридній агресії.

Стаття надійшла до редакції 03.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 13.10.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Регіональні особливості політичних відносин в країнах ЄС, направлених на допомогу мігрантам-біженцям від війни з України 2022-2025 рр

2026-03-10T16:13:02+02:00

У статті аналізуються політичні відносини приймаючих країн ЄС в період стихійного напливу мігрантів-біженців від війни з України, що мають свої регіональні особливості та визначаються різними рівнями вертикально-горизонтально структури загальноєвропейської політичної системи. Вони захищені комплексом інституцій, договорів і механізмів ЄС, які забезпечують стабільність, мир та захист від потенційних загроз на європейському континенті в результаті консулідуючої співпраці Європейської Комісії, Європейського Парламенту, Ради ЄС, Комітету регіонів та інших органів державної влади країн – членів ЄС. Однією з таких загроз стала агресія рф в Україну, внаслідк якої почалася вимушена міграція українців за кордон з метою збереження свого життя в умовах війни. Стихійність і масовість прибуття мігрантів-біженців від війни з України 2022-2025 рр. вплинули на політичні відносини приймаючих країн ЄС як на одним із видів суспільних відносин. Підгрунтям їх виникнення стала міграція біженців від війни з України в умовах агресії рф. Причина таких відносин – намагання приймаючих країн ЄС зберегти стабільність своєї політичної системи під тиском непередбачуваного напливу українців-біженців від війни, що могло породити хоос і напругу в роботі всієї політичної системи ЄС. Їх зміст закладений в загальній системі спільної політичної діяльності з політичними відносинами в різних формах в приймаючих країнах ЄС, направленої на прийняття, розміщення та соціальну допомогу мігрантам-біженцям від війни з України. Процес реалізації цих політичних відносин включає послідовність політичних подій, зумовлених обставинами напливу мігрантів-біженців від війни з України в приймаючі країни ЄС. Його наслідками стала неосяжна цілеспрямована соціально-політична діяльність з різними формами політичних відносин: співробітництва, консенсусу,компромісу, консолідації політичних сил (державних структур, політичних і громадських організацій та громадян приймаючих країн ЄС) з питань прийому, розміщення та соціальної допомоги мігрантам-біженцям від війни з України приймаючими країнами ЄС в 2022-2025 рр.

Стаття надійшла до редакції 28.08.2025
Статтю рекомендовано до друку 02.10.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Політичні партії та їх взаємодія з інститутами політичної системи

2026-03-10T16:17:13+02:00

У статті охарактеризовано політичні партії як ключовий елемент функціонування сучасної демократичної політичної системи, що забезпечує представництво інтересів громадян, формування політичних еліт, участь у виробленні державного курсу та організацію суспільної підтримки політичних рішень. Обґрунтовано, що ефективність партій визначається не лише їх участю у виборчому процесі, а й постійною інституційною взаємодією з органами державної влади, у межах якої відбувається трансформація суспільних запитів у конкретні управлінські рішення та публічну політику. Досліджено основні канали взаємодії політичних партій з інститутами політичної системи, зосереджені на парламенті, уряді, інституті президента або глави держави, виборчій адміністрації та судовій системі. Показано, що в парламенті політичні партії реалізують свій вплив через діяльність фракцій і комітетів, узгодження законодавчих ініціатив, формування коаліцій, організацію опозиційної діяльності та використання інструментів парламентського контролю над урядом, що забезпечує політичну відповідальність виконавчої влади. Визначено, що на урядовому рівні партії відіграють вирішальну роль у формуванні коаліцій, підтримці програмних пріоритетів через механізми партійної дисципліни, кадровому наповненні виконавчих органів та несенні політичної відповідальності за результати реалізації державної політики. Розкрито значення партій у підтримці кандидатів на посаду президента або глави держави, а також у формуванні політичної легітимності влади, що впливає на стабільність інституційної взаємодії в державі. Окреслено роль виборчих органів у забезпеченні рівності політичної конкуренції, контролю за фінансуванням партій та прозорістю їхньої діяльності у виборчому процесі. Особливу увагу приділено місцю судової влади та механізмів конституційного контролю у визначенні правових меж діяльності політичних партій, застосуванні санкцій у разі порушення законодавства та захисті демократичних принципів. Зроблено висновок, що ефективність функціонування політичних партій залежить від збалансованої взаємодії з інститутами політичної системи, поєднання політичної конкуренції з правовими нормами та забезпечення прозорості і підзвітності партійної діяльності, що є необхідною умовою стабільності демократичного політичного режиму.

Стаття надійшла до редакції 15.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 20.10.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Переформатування опозиційного поля Угорщини в 2022–2025 рр. як виклик політичному режиму Віктора Орбана

2026-03-10T16:23:56+02:00

Здійснено комплексний аналіз трансформації політичного ландшафту Угорщини впродовж 2022–2025 років. Досліджено складний процес переходу від глибокої системної кризи традиційних опозиційних партій, що настала після їхньої нищівної поразки на парламентських виборах 2022 року, до формування принципово нового центру політичного тяжіння навколо Петера Мадяра та партії «Тиса». Показано, що занепад старої опозиції супроводжувався фрагментацією політичного поля, зниженням довіри виборців до традиційних партій та формуванням запиту на нові політичні суб’єкти, здатні кинути виклик домінуванню «Фідес». У роботі висвітлено зміст і механізми так званої «інституційної інженерії» режиму В. Орбана, зокрема використання джерримендерингу, посилення політичного контролю над органами виборчої адміністрації, концентрацію медійних ресурсів та обмеження доступу опозиції до ключових каналів політичної комунікації. Показано, що ці інструменти були спрямовані на системне обмеження політичної суб’єктності опонентів влади та закріплення структурної переваги правлячої коаліції у виборчому процесі. Особливу увагу приділено феномену П. Мадяра як «третьої сили», що використовує стратегію «дзеркального популізму» та патріотичну риторику для мобілізації розчарованого електорату як колишніх прихильників опозиції, так і частини виборців «Фідес». На основі соціологічних даних показано поступову ерозію електоральної бази правлячої партії в урбанізованих регіонах і серед молодих виборців, що створює передумови для загострення політичної конкуренції напередодні парламентських виборів 2026 року. Окрему увагу приділено урядовій стратегії «токсичної поляризації», спрямованій на делегітимізацію опозиції через наративи про «іноземне втручання», сек’юритизацію політичної риторики та звинувачення опозиційних діячів у зв’язках із зовнішніми акторами, зокрема українською розвідкою. Проаналізовано також зовнішньополітичний дискурс нової опозиції. Встановлено, що позиція П. Мадяра щодо України має прагматично стриманий характер: підтримуючи суверенітет України, він водночас виступає проти постачання зброї та прискореного вступу країни до Європейського Союзу, що зумовлено необхідністю конкурувати за консервативний сегмент угорського електорату. Підкреслюється, що електоральне лідерство опозиції у 2025 році створює стратегічне «вікно можливостей» для потенційного перезавантаження українсько-угорських відносин на засадах прагматичного партнерства у разі зміни політичної влади за результатами парламентських виборів 2026 року.

Стаття надійшла до редакції 18.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 28.10.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Освіта дорослих жінок у межах реалізації порядку денного «Жінки. Мир. Безпека.» в Україні

2026-03-10T16:28:11+02:00

Війна – це не лише збройний конфлікт, а й глибока соціальна трансформація, яка впливає на всі сфери життя людей. Особливо уразливими стають жінки, які поєднують ролі піклувальниць сім’ї, працівниць, активісток і волонтерок громад, військових та учасниць суспільного життя. У таких умовах освіта дорослих жінок стає не просто корисною, а вирішальною складовою адаптації, виживання і після конфліктного відновлення суспільства, а разом з тим і складовою глобальних тенденцій та підтримки демократизації і євроінтеграції в Україні. У статті досліджується освіта дорослих жінок як важливий механізм виконання Резолюції Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй за номером 1325 «Жінки. Мир. Безпека» в Україні. Особлива увага приділяється ролі освіти у посиленні участі жінок у миротворчості, процесах прийняття рішень, лідерстві у громадах та місцевих ініціативах безпеки. У дослідженні також визначаються різні підходи до освіти дорослих жінок, які є релевантні й у ширших рамках європейської інтеграції України. Адже європейський освітній простір сприяє навчанню протягом усього життя, гендерній рівності, демократичній участі та соціальній інклюзії. У статті підкреслюється значення неформальної та інформальної освіти, місцевих ініціатив та навчання на базі громад як ефективних інструментів для підвищення стійкості жінок, громадянської компетентності та соціальної активності в умовах війни, для виконання Національного плану дій 1325 та роль у просуванні Порядку денного «Жінки. Мир. Безпека». Наведені приклади успішних освітніх ініціатив для дорослих жінок з питань реалізації порядку денного «Жінки. Мир. Безпека.», значну частину яких реалізують обласні Коаліції 1325. У висновках статті зазначено, що освіта дорослих жінок є важливим елементом побудови стійких спільнот, гендерно чутливої політики безпеки та сприяння активній участі жінок у процесах миру й відновлення.

Стаття надійшла до редакції 23.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 07.11.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Злочинність та соціальний контроль в Україні у 2013-2025 роках: аналіз трансформації в умовах війни

2026-03-10T16:34:32+02:00

У цьому дослідженні розглядаються тенденції злочинності в Україні з 2013 по 2025 рік, з особливим акцентом на впливі повномасштабного вторгнення Росії, що розпочалося в лютому 2022 року. Аналіз показує, що Україна фактично є першим «кримінологічним» полігоном для вивчення впливу сучасної війни на сучасну демократичну державу, що функціонує в рамках європейської правової системи. До війни (2013-2021) Україна демонструвала постійне зниження рівня злочинності, досягнувши історичного мінімуму в 321443 зареєстрованих злочинів у 2021 році, з приблизно 50–54 % випадків виявлення підозрюваних. Повномасштабне вторгнення негайно порушило цю тенденцію. До 2025 року кількість зареєстрованих злочинів зросла до 608191 – на 89% більше, ніж у 2021 році, – тоді як рівень виявлення підозрюваних впав до 27,3%, що створило безпрецедентну прогалину в правосудді, оскільки в понад 442 тис. кримінальних провадженнях підозрювані не були виявлені. Війна кардинально змінила структуру злочинності. Злочинність стала значно більш сільською, а частка «сільських» злочинів у загальній кількості злочинів зросла з 20% (2013-2021) до 32,3% (2025). Співвідношення злочинів у містах і селах зменшилося з 4:1 до ледь 2:1, що відображає злочини, пов’язані з окупацією, крадіжки покинутого майна та злочинність у прифронтових зонах. Категорії злочинів мали різний вплив: злочини проти власності спочатку зменшилися, але кількість шахрайств різко зросла (з 23847 у 2021 році до 82609 у 2023 році). Зросла кількість злочинів, пов’язаних із домашнім насильством (з 4800 у 2021 році до 8900 у 2024 році). Кількість військових злочинів зросла з 253 у 2021 році до 62128 у 2022 році. Кількість умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї досягла піку у 909 у 2023 році, що в 25 разів перевищує базовий показник 2021 року. Парадоксально, але попри поширення зброї, деякі злочини із застосуванням вогнепальної зброї мали складні закономірності, а не просто зростали. Статистика торгівлі людьми виявила тривожні прогалини: незважаючи на 6,5 мільйона біженців, що створили безпрецедентну вразливість, зареєстровані випадки залишалися низькими (105 у 2024 році), що свідчить про серйозне заниження показників і можливу співучасть правоохоронних органів. Дослідження показує, що, хоча Україна зберегла статистичну прозорість під час екзистенційної кризи, інституційна ефективність в умовах воєнного тиску зазнала краху, що створило небезпечну безкарність, яка загрожує післявоєнній відбудові та верховенству права.

Стаття надійшла до редакції 17.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 22.10.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Трансформація методологічного інструментарію політичної науки для аналізу політичних процесів

2026-03-10T17:05:00+02:00

У статті доведено, що інтеграція Big Data та ШІ спричиняє парадигмальний зсув у політичній науці. Трансформацію об’єкта політичної науки під впливом цифрової революції. Традиційні методологічні підходи (якісний аналіз, опитування, класична статистика) виявляються частково неспроможними осягнути нові феномени, такі як дезінформаційні кампанії в реальному часі, мікротаргетинг у соціальних мережах та алгоритмічне формування суспільної думки. Зазначено, що цифрові політичні взаємодії генерують безпрецедентні обсяги даних, які формують нове аналітичне середовище для дослідження політики. Водночас розвиток технологій штучного інтелекту та машинного навчання відкриває можливості для обробки, моделювання та інтерпретації таких даних. Обґрунтовано, що внаслідок цього виникає методологічний розрив між швидкістю технологічних змін у політичному середовищі та повільнішою адаптацією академічного інструментарію політичної науки. Підкреслено, що в українському контексті ця проблема набуває особливої актуальності у зв’язку з необхідністю протидії гібридним загрозам, аналізу інформаційних впливів та дослідження громадської думки в умовах інформаційної війни. Метою статті є визначення ключових напрямів трансформації методології політичної науки під впливом технологій Big Data та штучного інтелекту, а також ідентифікація нових аналітичних можливостей і методологічних викликів, що постають перед сучасними дослідниками. Зроблено висновок, що використання Big Data та ШІ суттєво розширює аналітичні можливості політичної науки, дозволяючи тестувати теоретичні моделі на масштабних масивах даних та досліджувати політичні процеси у режимі реального часу. Водночас нові цифрові інструменти не замінюють класичні методи політичного аналізу, а потребують їх інтеграції у комплексну методологічну систему сучасних політичних досліджень.

Стаття надійшла до редакції 15.08.2025
Статтю рекомендовано до друку 20.09.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Геноцидна політична комунікація: кейс американської президентської адміністрації на початку другого терміну Дональда Трампа

2026-03-10T17:28:30+02:00

У статті концептуалізується та емпірично досліджується геноцидна політична комунікація як окрема та надзвичайно руйнівна форма політичного дискурсу, яка слугує для ініціювання, виправдання, легітимізації та нормалізації масового насильства, територіальної агресії та системних порушень прав людини. Спираючись виключно на аналіз публічних заяв, виступів та комунікативних практик адміністрації президента США на початку другого терміну Дональда Трампа, дослідження розробляє оригінальну аналітичну модель для виявлення геноцидної політичної комунікації та застосовує її до контексту російсько-української війни. Геноцидна політична комунікація визначається як структуроване, навмисне та повторюване використання мови, яке формує суспільну згоду на насильство шляхом стирання відповідальності, дегуманізації жертви та переосмислення агресії як прагматизму або неминучості. У статті показано, що ключові риторичні механізми включають моральне зрівняння агресора та жертви, стратегічне мовчання та дезінформацію, апелювання до екзистенційного страху (зокрема ядерної ескалації), транзакційне переосмислення людських страждань та інструменталізацію риторики миру для легітимізації територіальних завоювань. За допомогою детального аналізу дискурсу дослідження показує, як розглянута комунікація нормалізує російську агресію, перекладає провину на Україну, делегітимізує український суверенітет та опір і переосмислює практики, пов'язані з геноцидом, як питання переговорів, економічних інтересів або геополітичного реалізму. Результати дослідження підкреслюють, що така комунікація не просто відображає політичні позиції, а активно формує альтернативну політичну реальність, в якій масове насильство стає прийнятним, а відповідальність систематично підривається. У статті стверджується, що визнання геноцидної політичної комунікації як комунікативної технології влади є необхідним для раннього попередження, нормативного опору та запобігання подальшій ескалації масових звірств у міжнародній політиці.

Стаття надійшла до редакції 22.08.2025
Статтю рекомендовано до друку 26.09.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Концепт солідарності у дискурсі ліберальної іронії

2026-03-10T17:33:38+02:00

Сучасна геополітика через війну в Україні поставила багато викликів для міжнародної спільноти. В той час, коли українське суспільство бореться за свою ідентичність, європейська ментальність переусвідомлює поняття солідарності. У контексті історії українського суспільства поняття «солідарність» більше пов’язано з радянськими часами. Коли єдність суспільства конструювалася через політико-ідеологічну класову солідарність. Проте, союз робітничого класу та селянства призвів до політики знищення українського селянства через колгоспи, Голодомор та знецінення української суб’єктності. Радянська ідеологія закріпила свято міжнародної солідарності трудящих на державному рівні за своєю власною логікою. Бути «солідарним» означало підтримувати та схвалювати рішення партії, інакше людина отримувала клеймо «ворога народу». Так солідарність перетворилася на обов’язок перед радянською владою і стала аксіомою протиставлення до «інших». Іншими словами, якщо ти не солідарний – ти не підтримуєш курс партії та автоматично виступаєш проти єдності радянського народу. Тому повномасштабна війна в Україні для українців більше актуалізує поняття «ідентичності», яка протиставляється російській стигмі знецінення української нації. Мова, культура, Батьківщина стали символами протистояння та захисту своїх територій. Де переосмислення та сприйняття себе у межах української нації є важливим кроком спротиву до кремлівського таврування. У цьому сенсі ідентичність не тільки стає внутрішнім самоусвідомленням «хто Я» через категорії нації, етносу, культури. А піднімає питання до переосмислення категорії солідарності. І якщо для української нації «ідентичність» та «солідарність» тісно пов’язані між собою через категорію війни, для європейської спільноти справжнім викликом стала міграція. Тому ця робота присвячена аналізу концепцій солідарності у працях Пола Гілроя, Річарда Рорті та Лілі Чуляракі. Які відмовляються від фіксованої ідентичності та бачать її продовження саме у солідарності.

Стаття надійшла до редакції 02.10.2025
Статтю рекомендовано до друку 05.11.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Чорний піар та поляризація суспільства: причинно-наслідкові зв'язки

2026-03-10T17:37:50+02:00

У цій статті розглядаються причинно-наслідкові зв'язки між тактикою чорного піару та суспільною поляризацією в сучасних демократіях. Спираючись на емпіричні дослідження 2020-2025 років, дослідження аналізує, як негативні кампанії, дезінформація та маніпулятивні комунікаційні стратегії сприяють афективній поляризації та ерозії демократичних інститутів. Дослідження синтезує результати літератури з політичної комунікації, соціальної психології та інформаційних систем, щоб продемонструвати, що чорний піар діє через численні взаємопов'язані механізми, включаючи підсилення ехо-камер, посилення когнітивних спотворень, систематичну деградацію міжгрупової довіри та дестабілізацію публічного дискурсу. Результати кількісних досліджень показують, що негативні повідомлення кампанії збільшують афективну поляризацію на 0,2 пункту за стандартизованими шкалами, причому ефекти особливо виражені серед осіб, які дотримуються популістських поглядів та мають низький рівень медіаграмотності. У статті визначено фільтрувальні бульбашки соціальних мереж, алгоритмічне курування контенту та скоординовані транснаціональні дезінформаційні кампанії як ключові посередницькі фактори, що опосередковують вплив чорного піару на суспільну поляризацію. Аналіз крос-національних даних демонструє, що інтенсивність поляризації корелює з частотою використання негативних кампаній та розповсюдженістю дезінформації в медіапросторі. Результати дослідження свідчать про те, що тактика чорного піару створює самопідсилювальні цикли зворотного зв'язку, де первинна поляризація породжує електоральний попит на агресивні та деструктивні повідомлення, що ще більше посилює суспільний розкол, підриває політичну легітимність та знижує ефективність демократичного управління. Дослідження робить висновок, що вирішення цього системного явища вимагає комплексного втручання багатьох зацікавлених сторін, включаючи розробку та впровадження програм медіаграмотності, посилення заходів щодо підзвітності цифрових платформ, законодавчу регуляцію політичної реклами та фундаментальну виборчу реформу.

Стаття надійшла до редакції 06.10.2025
Статтю рекомендовано до друку 12.11.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Дипломатія солідарності: еволюція українсько-ірландських відносин після повномасштабного вторгнення РФ

2026-03-10T20:19:21+02:00

Стаття присвячена аналізу трансформації українсько-ірландських відносин у період 2022–2025 рр. на тлі повномасштабної агресії Російської Федерації проти України. Дипломатія солідарності, що виникла як реакція на війну, стала ключовим вектором партнерства, перетворивши традиційно стримані двосторонні зв’язки на стратегічне співробітництво в політичній, гуманітарній та безпековій сферах. Метою дослідження є політологічний аналіз еволюції відносин від формального визнання (1991–1992 рр.) до затвердження дорожньої карти партнерства на 2025–2030 рр. Постановка завдання охоплює вивчення ключових етапів: першого візиту Президента України В. Зеленського до Ірландії (2025 р.), оголошення пакетів допомоги (енергетична – 25 млн євро, нелетальна військова – 100 млн євро, гуманітарна), підтримку ЄС-інтеграції України під час ірландського головування в Раді ЄС (2026 р.) та спільні позиції щодо санкцій проти РФ, заморожених активів та репарацій. Автори застосовують порівняльний метод, протиставляючи ірландський нейтралітет (традиція ненульової участі в миротворчості ООН) українським викликам гібридної війни. Особлива увага приділяється ролі Прем’єр-міністра М. Мартіна та Танаїсте С. Макдональда у формуванні "солідарної дипломатії": від прийому біженців (понад 100 тис. українців) до фінансування бомбосховищ у школах та безкоштовного харчування. Аналізуються двосторонні угоди (6 міжвідомчих документів) та консультації Політичних директорів МЗС (з 2002 р., активізація 2024 р.). Новизна полягає у систематизації поствоєнної динаміки: від почесних консульств (2000 р.) до повноцінних посольств (Україна в Ірландії – 2003 р., Ірландія в Україні – 2021 р.). Практична цінність – рекомендації для України: поглиблення енергетичного партнерства (враховуючи ірландський досвід "зеленої" трансформації), розширення безпекових гарантій та спільні ініціативи в Раді Європи. Стаття спростовує тезу про "нейтральну байдужість" Ірландії, доводячи її внесок у "мир на умовах справедливості". Теоретична база включає концепції "м’якої сили" Дж. Ная та "солідарнісної дипломатії" в малій державі. Висновки підкреслюють: українсько-ірландське партнерство – модель для ЄС-кандидатів, де нейтралітет поєднується з принципами свободи, демократії та права на вибір.

Стаття надійшла до редакції 11.09.2025
Статтю рекомендовано до друку 16.10.2025
Стаття опублікована 10.03.2026

Спортивна дипломатія святого престолу за понтифікату Папи Франциска

2026-03-10T20:30:31+02:00

У статті досліджується спортивна дипломатія Святого Престолу як новітній інструмент публічної дипломатії та реалізації політики м’якої сили, що набув особливої ваги за понтифікату Папи Франциска. Показано, що специфічний міжнародно-правовий статус Ватикану як мікродержави з обмеженими матеріальними ресурсами зумовлює використання нетрадиційних форм зовнішньополітичної діяльності, серед яких спорт став ефективним механізмом гуманітарного впливу, культурної комунікації та формування міжнародного іміджу. Обґрунтовано, що за керівництва Папи Франциска спортивна дипломатія була інституціоналізована через створення спеціалізованих структур, посилення міжвідомчої координації та розширення участі Святого Престолу у глобальних спортивних ініціативах і міжсекторальних програмах, спрямованих на миротворчість, інклюзію та соціальну згуртованість. Розкрито еволюцію культурної і спортивної дипломатії Католицької церкви від переважно аматорських форм до системного залучення у міжнародні спортивні федерації, гуманітарні проєкти та міжнародні партнерства. Особливу увагу приділено концепції «християнського спорту», яка виступає нормативною основою дипломатичної діяльності Святого Престолу та відображає цінності солідарності, людської гідності, співпраці й моральної відповідальності. Показано, що ці принципи використовуються як комунікативний ресурс у глобальному середовищі та сприяють формуванню позитивного образу Ватикану у міжнародному гуманітарному дискурсі. Проаналізовано ключові ініціативи Святого Престолу, зокрема створення Athletica Vaticana, розвиток спортивно-гуманітарних програм і взаємодію з міжнародними організаціями. Зроблено висновок, що спортивна дипломатія поступово виходить за межі релігійної діяльності та перетворюється на важливий інструмент публічної дипломатії, який забезпечує присутність Ватикану у світовому гуманітарному просторі та посилює його здатність впливати на глобальні соціальні й культурні процеси.

Стаття надійшла до редакції 08.10.2025
Статтю рекомендовано до друку 18.11.2025
Стаття опублікована 10.03.2026